Вы здесь

Что вы делали 24 августа 1991 года?

25 лет назад Верховная Рада приняла Акт провозглашения независимости Украины и покончила с УССР

0

1403

Леонид Кравчук, председатель Верховной Рады в 1990-1991 гг., первый президент независимой Украины:

24 серпня я встав раніше, ніж за звичай, тому що знав, що буде відкриватись позачергова сесія Верховної Ради України. І на цій сесії буду виголошувати доповідь і що буде прийнятий документ, якою буде Україна після цієї сесії. Ось ці три запитання стояли переді мною. Останнє запитання було глобально-історичним. Звичайно, мені було не до сну; поснідавши, я поїхав до Верховної Ради. Там вже були люди, багато депутатів прийшло набагато раніше, хоча сесія відкривалася о 10-й годині. І рівно о 10-й годині я вийшов на трибуну Верховної Ради і відкрив сесію. Після чого я виголошував доповідь, яка тривала майже дві години з запитаннями, з дискусіями, з гострими обговореннями. Під час сесії були перерви і ми зустрічалися з депутатами, особливо активно працювали Павличко, Лук’яненко, Юхновський, Заєць. І коли Левко Лук’яненко підготував проект Акту про державну незалежність – саме він підготував з групою людей, вони зайшли до мене з Павличко, я прочитав, висловив свої побажання. Вони, врахувавши їх, передрукували, і виникло запитання: а кому ж виголосити документ? Велася дискусія про те, що чи Лук’яненко, чи Яворівський. Вирішили, що найкраще буде, коли Акт про державну незалежність виголосить з трибуни голова Верховної Ради – Кравчук. І я виголосив цей документ, поставив його на голосування. Це був надзвичайно емоційний та тривожний момент: раптом не проголосують. Важко собі уявити, що це було б для історії України, для Верховної Ради і для всього парламентаризму. І коли цифра появилась – 346 народних депутатів, в залі знялись овації, виголошували гасла: «Слава Україні!», підняли прапори. Ми проголосували за акт і після цього пішли доводити до редакційної форми ті документи, які приймались на сесії Верховної Ради, тому що чекати було нічого. Все це я пам’ятаю як сьогодні, бо все це йшло через моє серце, мій розум, мої руки! Ну, а ввечері я приїхав додому, ми повечеряли і випили по келиху вина.

Владимир Спиваковский, президент международной корпорации «Гранд»:

Я прекрасно помню тот день.  Я тогда руководил Школой бизнеса. И понял, что происходит нечто необыкновенное.  Быстро собрал всех молодых предпринимателей и предложил им придумать «Дело своей жизни» и написать бизнес-план. Чтобы воспользоваться возникшей свободой, возможностями и открывшимися перспективами. И у всех начался невероятный драйв, когда идеи и воображение немедленно превращались в бизнес-планы новых отраслей, новых товаров и завоевание мировых сегментов рынка. Люди вдруг реально ощутили, что значит независимость страны и какие мощные импульсы она дает. А поздно вечером мы пили шампанское, потому что увидели по своим бизнес-планам, какой богатой и счастливой может стать наша страна.

Александр Мороз, председатель Верховной Рады в 1994–1998 гг. и 2006–2007 гг.:

Звичайно, пам’ятаю це все до дрібниць! Я нікуди із Києва у серпні не виїжджав, і коли була авантюра, яку організував ГКЧП у Москві, то я того ж дня був у Верховній Раді, потім вернувся із проектом заяви до ЦК Компартії України, бо реальна влада тоді була ще у них – відсторонитися від цієї авантюри, в якій брав участь тодішній керівник СРСР Горбачов. Вихід із ситуації, яка складалася (а вона могла закінчитися кров’ю для України) – була потреба відсторонитися від боротьби за владу між Єльциним і Горбачовим. Вихід був такий – проголосити незалежність України, і для цього був підготовлений відповідний документ. Я був у кабінеті тодішнього голови Верховної Ради Кравчука разом із Хмарою, Горинєм і іншими, хто працював над актом. Ми погодили загалом текст і, вийшовши від нього я попросив, щоб викинули із тексту слова похвали Єльцину, бо пройде час і буде соромно, що у документі історичної ваги ми долучаємо людину із сумнівними заслугами. Мої колеги погодилися, і в мене не було ніякого сумніву, бо я на той час очолював більшість в парламенті, що голосування відбудеться позитивно. Так і сталося! Ясна річ, що все це супроводжувалося емоціями відповідними, що є природньо. Інша справа, чи здійснилися надії, які були стосовно розвитку України як суверенної держави. Думаю, що в такий день не варто говорити про це. Хоча один мудрий чоловік свого часу говорив, що в час відзначення ювілею нам треба зосередитися над нашими недоліками.

Андрей Плахонин, историк:

Если дни и ночи самого путча абсолютное большинство киевлян провело у телевизоров — ни один сериал или футбол никогда ни до, ни после не собирали такую зрительскую аудиторию, то 24 августа Киев вышел на улицы. И не только потому, что трансляция из Москвы стала уже не столь увлекательной, но и потому, что все чувствовали — у КПСС и КПУ власть валится из рук, и у нас есть только небольшой временной зазор, пока в Москве не собрались с силами, пока не все кураторы разобрались с телефонами, чтобы единым усилием продавить Независимость и запрет деятельности КПУ. А как толкать – киевляне помнили еще по осени предыдущего года, когда улица отправила в отставку премьера Виталия Масола. Толпа разделилась на две части — большая пошла под Раду, чуть меньшая отправилась на нынешнюю Банковую (тогда Орджоникидзе), чтобы блокировать здание ЦК КПУ (теперь администрация президента). С этой частью оказался и я, тогда без одной недели студент. Мы были свято уверены, что оттуда сейчас начнут вывозить секретные документы, поэтому всеми силами старались этого не допустить. С учетом сегодняшних знаний о сложной географии выходов из этого квартала, а также о наличии подземных коммуникаций, наши тогдашние попытки кажутся наивными — большую часть выходов мы тогда не контролировали. Тем не менее мы с самым серьезным видом обыскивали каждого выходящего сотрудника. Те были пассивны и не сопротивлялись. Уже тогда показалось странным и смешным, что практически у каждого в портфелях и сумках был одинаковый комплект: книги с печатями библиотеки ЦК и пара стоптанной сменной обуви. Похоже, уже с самого утра 24-го, еще до голосования о запрете КПУ, никто из них вернуться назад уже не рассчитывал, даже чтобы вернуть книги в библиотеку. Сегодня уже не помню, как мы получали информацию о происходящем в Раде, но после известия о результатах исторического голосования все отправились праздновать туда, а уже потом домой: послушать, что скажут об этом по телевизору — в Киеве, и, что еще более важно, в Москве. Ну, а через неделю началась моя жизнь студента исторического факультета тогда еще КГУ, но это уже совсем другая история. Упомяну только, что наш курс стал первым, который не изучал предмет «История КПСС». Кафедру, сохранив преподавательский состав, переименовали в кафедру политической истории, и так оно в Украине дальше и пошло…

Тарас Чорновил, депутат Верховной Рады III-VI созывов:

Коли відбувалося засідання Верховної Ради 24 серпня, я тоді був керівником такої незалежної структури, яка називалася УНВІС (Українська незалежна видавничо-інформаційна спілка), і ми весь день на ходу опрацьовували  матеріали, які йшли з Ради. Вже не пам’ятаю, як саме, чи то була трансляція, яка йшла по радіо, чи то ми мали спікерфон – голосовий телефон з гучним зв’язком включення, але ми слухали всю трансляцію. Про те, що буде поставлене питання про незалежність, знав із самого ранішнього ранку. Ми ще зранку сперечались, набереться достатня кількість голосів чи не набереться. Проте питання, що буде, якщо набереться достатня кількість голосів, не було, ми знали проект постанови. А от якщо не набереться, то думали, що ж робити. Хтось говорив, що треба Західній Україні виходити зі складу УРСР, хтось казав, що треба буде піднімати бунт і вести людей на Київ – різні версії. Але після кількох виступів у Раді стало зрозуміло, що голоси будуть. Коли була розхлябана і обережна позиція комуністів, стало зрозуміло, що вони йдуть на компроміс, здають свою Компартію і згоджуються на незалежність. Саме в той день попри певний пафос і задоволення від того, що є незалежність, у нас вже було неоднозначне відчуття. Весь процес проходив повністю наживо, знали, що буде проголосовано, і коли вже відбулося, відкрили шампанське. Пригадую, що я десь перед тим, знаючи, що очевидно буде незалежність, зранку зайшов в кіоск і купив мускатне шампанське. Проте відчуття великого свята якось не було. Свято було для тих, хто раптом почув, що ми вже незалежні. А ми все життя до цього йшли, батько відсидів в тюрмі за це… Відчуття були неоднозначні, для мене це був робочий момент.

Олег Покальчук, социальный психолог:

Кілька днів перед тим в час ГКЧП я у Луцьку з пластунами радився про перехід на нелегальне становище, паролі і лісові маршрути, оскільки ми були переконані, що розпочнуться репресії і партизанська війна… Поразка ГКЧП викликала нову хвилю загальної ейфорії. Я постійно курсував між Києвом, Львовом і Луцьком, але в цей день був у Києві, у квартирі брата. Він сам був за кордоном, а я саме в цей момент, як пригадую, давав інтерв'ю «Голосу України».

0

Выбор редакции

Comments