10:30   20.04.17

«Тату на обличчі — не для розвідника»

Іноді я теж замислююсь над контрактом, вкрай хочеться до хлопців, з якими разом рубились в Пісках і донецькому аеропорту, але трирічна перспектива зупиняє. 

Перша моя робота — це перекриття старого тату, яке клієнтка набила самостійно. Хотіла собі ластівку зробити, а вийшов повний треш. Це було до Майдану, коли я жив у Львові з дівчиною, успішним тату-майстром. Спочатку потроху допомагав їй, потім став бити сам, і понеслося.

Художньої освіти не маю, а от оцінки з малювання у школі мав відмінні. Мій вчитель казав, що у мене є здібності, але я ледачий. Тоді я жив іншим. З дитинства було чомусь загострене почуття справедливості, тому, наприклад, воював на Троєщині з гопниками. Чесно кажучи, постійно побитий ходив. Але якось однокласник познайомив мене з хлопцями-націоналістами. Вони приїхали на зустріч — два спокійних, врівноважених хлопця проти цілого натовпу гопників. Я тоді відчув, що вони дійсно круті, була в них сила. Щоправда, їхні розповіді про Бандеру і Шухевича я не сприймав, бо ріс в проросійські налаштованій родині. Та вони молодці, в морду одразу не дали, натомість підкинули книжки. Я так хотів у всьому цьому розібратись, що навіть пішов вчитися на політолога. Але ще в універі зрозумів, чим насправді займаються ці люди, тому за фахом не працював.

загрузка...
загрузка...

Зараз пішов на курси академічного малюнку. Хочу малювати такі ескізи, про які мрію. Вже не лінуюся, як в школі, це робити.

Дмитро Вербич, мастер татуировки

На війну поїхав одразу, як загинув мій найкращий друг Орест. На той час я працював каскадером в Італії, трохи бив татухи. Опинився там після закінчення подій на Майдані по запрошенню свого тренера з кінного спорту. До того я багато чим займався, але найбільше мене фрі-файт захопив. В Італії непогано заробляв, але думками був повністю в Україні, з друзями, які вже воювали.

27 вересня 2014 року я приїхав на базу Добровольчого українського корпусу «Правого сектору» на сході, а через два дні був уже в Пісках. Особливо не готувався, тільки трохи встиг потренуватись на вишколах в Києві, поки купляв собі спорядження. Хотів якомога швидше потрапити на справжню війну, а не на якийсь блокпост, тому ми з моїм уже трохи контуженим побратимом навіть провернули схему — з одних списків мене виписали, в інші вписали.

Перші три дні на війні був абсолютно офігевший, бігав від підвалу до підвалу. Мені і сходинки були не потрібні — бачив підвал і я вже на дні. Коли ти по звуку ще нічого не відрізняєш, а воно все літає і літає — в тебе трошки шок. Артилерія там працювала постійно.

«Госпітальєри» просили кожного набити свою групу крові, багато хто так і робив. На сході були бійці, які продовжували бити тату, але я особисто не мав часу і думати про це. З рядового піхотинця у 2015 році я став командиром роти й жив лише думками про війну та своїх людей.

Під час одного з шоу в Італії мій партнер випадково мечем розрубав мені палець, як раз там, де нервові закінчення. Мені було настільки боляче, що я ледь не помер. Хоча до цього мав вже сім переломів та купу іншого. А от на війні серйозних поранень на щастя не було, хіба що куля одного разу пройшла так близько, що обпалила шию.

В аеропорту поранення було, легеньке. Я знаю бійців, які з таким же лишались, але я, чесно кажучи, на той час вже не бачив в тому сенсу, підупав духом. Всього пробув в аеропорту десять днів… Пам’ятаю, як після цього виліз на світанку в Пісках з БТРу, мені стало так легко на душі, ніби додому приїхав.

Зараз тату б’ють будь-де, навіть на обличчі. Таке вочевидь не для розвідника. Я й жодного разу такого ще не робив. Адже всі мої клієнти «в темі» — бійці, волонтери, націоналісти, тому і тематика відповідна. Це логотипи батальйонів, буває символіка вікінгів та кельтів. Якщо ж просять набити зовсім якийсь шлак — відмовляю. Метелика на попереку точно робити не буду.

Кайфую від споглядання своїх робіт на комусь. Наприклад, зробив другові татуювання, а потім ми зустрічаємось через півроку в барі. Він закочує рукава, і я вже очей відвести не можу. «Івіч (позывной Дмитро Вербича. — «Большой Киев»), та перестань, дивись вже на мене!» — не витримують іноді побратими.

Хочу купити «течік» (автомобиль Volkswagen Т4. — «Большой Киев») і зробити з нього мобільну тату-студію, щоб їздити в АТО. Але відбивати його мені доведеться роки три-чотири, особливо враховуючи те, що для військових у мене зовсім інші ціни. Проте стаціонарну студію не хочу: яка студія, коли літо на носі?

Я півтора роки вдома, але тільки восени почав приходити до тями. Весь цей час я жив в очікуванні повернення на війну. То був якийсь заморожений стан — по півдня міг лежати в ліжку. Хоча раніше був впевнений у своїй психологічній стабільності, що зі мною нічого такого не може статися. Самоконтроль виручав мене й в спорті, й на війні. Гадаю, завдяки ньому у мене непогано виходило бути і командиром. Навіть бити тату з рівновагою всередині простіше.

До життя мене повернула минулорічна подорож в гори, яка одразу розпочалась з пригоди — в Стамбулі служба безпеки аеропорту нас з побратимом прийняла за дагестанців, які їдуть воювати в Сирію. На щастя, вони перевіряли лише телефони і не взяли мій фотоапарат, яким я знімав нашу війну. На подорожі та гори мене батько підсадив — в минулому альпініст. Я встиг трохи помандрувати. Альпи, наприклад, дуже красиві, але треба бути повним дурнем, щоб там з тобою щось сталось. Гори на Кавказі зовсім інші — там  помилка може коштувати життя і цим вони такі цікаві.

Зараз все завалено макулатурою про війну від тих, хто там не був. Всі ці романтичні історії читати неможливо. Завжди зі мною тільки вірші мого побратима-журналіста Олексія Бика. Чомусь завжди захоплювався письменниками, які були журналістами — Хемінгуей, Екзюпері. Сам я пресою теж встиг побути: писав у Єгора Соболєва гостросюжетні новини і театральну критику. Під час одного виїзду навіть побився з директором якогось парку, який напав на дівчинку-журналістку. Зараз пишу вірші та спогади про життя і війну. Можливо, колись зберу все це до купи.

Я впевнений в одному — повоювати в цьому житті мені ще доведеться. Україну ніхто просто так в спокої не залишить. Але до того хочу цю передишку, яку доля дала мені, використати по максимуму, тому водночас записую, планую нові подорожі, б’ю тату, проводжу вишколи, та, звичайно, тренуюсь сам. А ще — готую ескіз, який буде саме для мене. Бо поки що сам не маю жодної татухи.


kancom.kiev.ua

budenergoatom.com.ua

mimi-studio.com